Як начальник Дарницької поліції вирвався із полону сепаратистів | Дарниця.org

Як начальник Дарницької поліції вирвався із полону сепаратистів

Часом, у громадськості складається хибна думка про людину. Цьому можуть служити безліч факторів: необізнаність, упередженість, усталені стереотипи, перше враження, замкнутість співрозмовника і т.д. Як наслідок, найчастіше ми чіпляємо на людину ярлик – «хороший» чи «поганий». В даному випадку мова йде про начальника Дарницького управління поліції ГУ НП у місті Києві Сергія Чернишева. Нагадаємо, що пан Чернишев працює в органах внутрішніх справ з 1995 року. До призначення у крісло очільника Дарницької поліції - обіймав посаду виконуючого обов'язки начальника Артемівського МВ ГУМВС України в Донецькій області. Раніше - начальника відділу по боротьбі з організованими злочинними групами УБОЗ ГУМВС України в Донецькій області.
У зв’язку з проведенням АТО на сході України, чимало співробітників правоохоронних органів залишили тимчасово окуповану територію, перебравшись до різних куточків України – в тому числі і до Києва. Інші ж навпаки – встали на сторону агресора. Враховуючи вищевикладене, у мешканців столиці склалася певна «характеристика» та, відповідно, ставлення до таких осіб. Вашій увазі пропонується інтерв’ю Сергія Чернишева газеті «Факты» (Донецьк).

45-річний начальник управління поліції Дарницького району Києва Сергій Чернишев - виходець з Донбасу. Навесні 2014 року він служив у Горлівці на посаді начальника Микитівського райвідділу міліції. Був захоплений в полон бойовиками, після перенесених тортур півроку не міг встати на ноги. Але знайшов в собі сили повернутися до лав.
- Сергію Володимировичу, ваші товариші по роботі розповідають, що в окупованій Горлівці ви були першим міліціонером, кого навесні 2014 року бойовики взяли в полон. У той час багато правоохоронців, не бажаючи переходити на сторону окупантів, але розуміючи, що бойовики будуть їм за це мстити, терміново виїжджали на мирні території. Чому ви не брали з них приклад?
- Я не встиг і подумати про такий варіант, як опинився віч-на-віч з самим одіозним окупантом Горлівки - кадровим російським офіцером Ігорем Безлером із позивним «Біс». Він особисто керував захопленням міськуправління міліції, а потім оголосив себе «військовим комендантом» міста.

Мене призначили начальником Микитівського райвідділу міліції в Горлівці 11 квітня 2014 року. А на наступний день почалася окупація міст півночі Донбасу, одночасно були захоплені міськвідділи міліції в Слов'янську, Краматорську та Лимані.
Вночі «парламентарі» від «Донецької народної республіки» з'явилися і в наш райвідділ. Я зіткнувся з ними, повернувшись на роботу після виконання важливого завдання. Тоді міліцією Горлівки керував Андрій Крищенко (сьогодні він очолює Головне управління Національної поліції в місті Києві).

Андрій Євгенович, дізнавшись про те, що в Слов'янську після захоплення міськвідділів міліції і СБУ «здобуті» в цих будівлях близько 500 одиниць зброї, що роздали на площі учасникам проросійського мітингу, дав команду терміново евакуювати з райвідділів Горлівки табельну зброю і робочі документи. Ми виконали цей наказ.
А після повернення я побачив перед райвідділом чоловік 50 «пікетників» у масках. Судячи з манери мови, це був наш «рідний» контингент - місцеві раніше судимі, алкоголіки і наркомани. Цими людьми явно хтось керував - самі вони не здатні ні на які акції. «Делегати» попросили мене зняти з будівлі прапор України. Я відмовився, заявивши їм: «Ви - громадяни України. Це - територія України. Які тут ще можуть бути прапори, крім українського?» І запропонував розійтися по домівках.
Через два дні, 14 квітня, Горлівське міськуправління міліції було захоплено. Андрій Крищенко і його тодішній перший заступник Герман Леонідович Приступа (нині начальник Шевченківського районного управління Національної поліції Києва) дали відсіч нападникам.

Але сили були нерівні. Чергову частину розгромили, а Приступа та Крищенко з травмами потрапили до лікарні.

Окупант Безлер призначив «народним начальником міліції» колишнього начальника патрульної служби Горлівки Олександра Шульженко, який відразу ж разом з групою приєдналися до нього підлеглих присягнув «Бісу» на вірність і начепив георгіївську стрічку. У той же день був розгромлений Центрально-Міський райвідділ міліції.
До мене знову прийшли «ходоки» від «ДНР»: «Давайте спільне патрулювання налагодимо». Я відповів, що у нас власних сил достатньо. Дзвонив мені і новоявлений заступник зрадника Шульженко: «Треба обговорити, як ми з вами будемо працювати. У нас же тепер новий начальник». Я відповів, що начальник у мене колишній - Крищенко. «Ви про це пошкодуєте, адже скоро тут буде Росія», - пригрозив він мені.
Обстановка в місті загострювалася щогодини. Сепаратисти під керівництвом російських диверсантів поступово захоплювали владу і прибирали до рук всі ключові об'єкти.
Ми, виконуючи буденні міліцейські обов'язки, попутно документували і злочини загарбників. Збирали інформацію про групу Безлера - встановлювали їх зв'язки, особистості тих, хто їм допомагає, транспорт, на якому вони переміщуються. Все це протоколювати, потім обмінювалися інформацією у вузькому колі колег-однодумців. Ми сподівалися, що незабаром разом з українською армією міліція буде звільняти захоплений місто. Але на жаль…
- Напрацювання так і не стали в нагоді?
- Стали в нагоді. Зокрема, завдяки їм після звільнення ряду міст були затримані поплічники окупантів, які втекли на захоплені території або не змогли осісти в Росії і повернулися додому. Вони сподівалися уникнути відповідальності. Але завдяки напрацьованої нами базі даних хтось вже «сидить», хтось притягнутий до відповідальності заочно, оголошений в розшук. Ніхто з зрадників не уникне суду і заслуженого покарання! Це лише питання часу.
- Але, спостерігаючи за бойовиками і їх посібниками, ви розуміли, що і вони стежать за вами і можуть помститися?
- Звичайно, розумів. Тим більше що вже 17 квітня був викрадений депутат Горлівської міськради Володимир Рибак, якого вивезли в Слов'янськ, де в той же день вбили. Йому помстилися за те, що він намагався зняти з будівлі міськради вивішений учасниками сепаратистського мітингу прапор «ДНР». Патріотам стало небезпечно залишатися в захоплених містах.
- А ви як потрапили в полон?
- За мною вже стежили - сподівалися дізнатися, куди переміщено табельну зброю Микитівського райвідділу. Шостого травня я, провівши ранкову оперативку зі співробітниками, виїхав у службових справах на своїй машині. Та тільки-но від'їхав від райвідділу, як зі мною порівнявся автомобіль «ДЕУ». У ньому опустили скла, і я побачив в салоні чотирьох російських десантників - в формі, блакитних беретах, з автоматами Калашникова. Направивши в мою сторону зброю, росіяни знаками наказували мені зупинитися. Я знаками ж поцікавився - навіщо. У відповідь вони вистрілили поверх мого авто. Довелося зупинити машину і вийти. Мені тут же скомандували: «Ноги - на ширині плечей, руки на капот». Обшукали, витягли у мене посвідчення з колишнього місця роботи - заступник начальника УБНОН, яке я ще не встиг здати. «Трафік тут налагоджуєш?» - вони намагалися звинуватити мене в корупції. Тоді це тільки входило в моду - захоплювати людей і, звинувачуючи їх в чому-небудь, грабувати, відправляти «на підвал», вбивати. Я відповів, що працюю вже на посаді начальника райвідділу. Десантники доповіли про це по телефону Безлеру і Шульженко. Ті веліли їм доставити мене в Горлівське міськуправління міліції, яке в той момент було штабом терористів і набуло «славу» катівні.
Допитувати мене з'явилися обидва - Шульженко і Безлер. На мене наділи наручники і забрали блокнот, в якому я документував у тому числі і їхні злочини. Погортавши цей блокнот, Безлер скомандував: «Тягніть його в підвал!»
Вже там «Біс» забрав у мене посвідчення і телефон. Виявив, що я дзвонив своєму начальнику Крищенко, і розлютився: адже вважав, що тепер головний в Горлівці він! Демонстративно перезарядивши пістолет, Безлер запитав мене: «Де зброя, яку ти вивіз з райвідділу, і де Крищенко?» Я відповів: «Не знаю». І він тут же прострілив мені обидві ноги, всадив по дві кулі в кожне коліно і ще одну - в гомілку. Потім набрав з мого телефону Крищенко, звелівши повідомити йому, де я і що зі мною сталося. Я доповів начальнику все як є. Безлер вихопив телефон і став вимагати у Крищенко міліцейський арсенал. Але, звичайно ж, нічого не добився.
На щастя, «Біс» стріляв у мене з пістолета системи «Глок», швидше за все, відібраного у захоплених в полон співробітників спецпідрозділу СБУ «Альфа» (у них «Глок» були на озброєнні). Якби я отримав кулі з пістолета Макарова, то, напевно, вже ніколи не став би на ноги.
Безлер пішов, звелівши охорони: «Бийте його, поки не почне кров'ю харкати», і тортури продовжили два виродки, один з яких був озброєний молотом для укладання тротуарної плитки. Він бив мене їм по спині і по простреленим ногам, намагаючись потрапити і по голові, яку я, як міг, закривав руками. Другий штовхав мене ногами.
Періодично я втрачав свідомість. Потім ці урки стали вивчати мою барсетку. Знайшли візитки з «бандерівського» Львова, в якому ми з родиною часто відпочиваємо, і сім доларів. В їхніх очах я відразу виріс до розвідника «Правого сектору». «Зв'язковим платив», - вирішили мучителі, розглядаючи «речові докази». Періодично мене приводили до тями і питали все про те ж: де Крищенко і зброя з райвідділу.
- Як же ви вижили після таких тортур?
- Завдяки наполегливості медиків. «На підвал» я потрапив приблизно о 10.30, в обід до мене привели медсестру. Та, побачивши мене, сказала, що без допомоги лікаря їй не впоратися. Допущений до мене лікар став наполягати на госпіталізації. Але Безлер відмовив, заявивши: «Нехай лежить. Два-три дні пролежить, якщо протягне, потім все одно здохне». Тоді лікар почав надавати мені хірургічну допомогу прямо на місці. Витягнув з ніг кулі, наклав джгути. І, йдучи, ще раз пояснив моїм мучителям, що необхідно хірургічне втручання в умовах стаціонару.
У підвалі, стікаючи кров'ю, я пролежав приблизно до 19.30 - в цей час лікар велів медсестрі змінити пов'язки і перевірити джгути. «Він уже «від'їжджає», - сказала медсестра, вимірявши тиск і спробувавши намацати у мене пульс.
Після цього мені все ж викликали «швидку», лікарям якої довелося ще довго просити Безлера відвезти мене в лікарню. Він дозволив звозити в... поліклініку. Везли мене туди під крапельницями.
- Як вдалося вирватися з лап «Біса»?
- Мої земляки з Бахмута - спортсмени і товариші по колишній роботі - вже тримали ситуацію під контролем і готували моє викрадення. Вони під'їхали до поліклініки на інший кареті «швидкої», припаркувавшись біля другого входу в будівлю. Коли мене на ношах внесли в приміщення, «група захоплення» вже була там. Друзі непомітно перехопили мене і винесли через інший вхід, перевантаживши в свою «швидку». Прибулі слідом «орли» Безлера, виявивши пропажу, підняли гвалт, але наздоганяти не стали, вирішивши, що я все одно вже не жилець.
- Куди ж вас вивезли?
- У рідній Бахмут. Незважаючи на те, що сепаратисти захопили в Бахмуті будівлю прокуратури, шастали по міськраді і призначили свого «народного коменданта», реальної влади вони там не мали. Резервну танкову базу в центрі міста охороняв кіровоградський спецназ, бійці якого так само вільно переміщалися по місту, як і особини з нашивками «ДНР». І в сусідньому селі Прасковеєвка склади зі зброєю у відпрацьованих соляних шахтах теж охороняв полк спецназу, який підтримував зв'язок з колегами в Бахмуті.
Мене під іншим ім'ям спочатку поклали в лікарню, де терміново прооперували - лікарі констатували найскладніші поранення і травми. Одну мою ногу закували в гіпс, на іншу поставили апарат Ілізарова - від ступні до стегна. З тиждень я пробув у лікарні, весь цей час мене по черзі, озброївшись тим, що було під рукою - хто табельною зброєю, хто особистим мисливським, - охороняли друзі. У тому числі міліціонери Леонід Бровкін і Ярослав Меженний.
Довго залишатися в лікарні було небезпечно, тому мене виписали додому. А незабаром друзі допомогли сховатися на квартирі. Транспортувати мене з міста з роздробленими ногами було ризиковано. До того ж всі знали, що на блокпостах «ДНР» на мене і моїх земляків Бровкіна і Меженного, які тоді працювали в міліції сусіднього міста Лиману, є «орієнтування» як на «правосеків». У разі затримання нас повинні були доставити або до Гіркіна в Слов'янськ або до Безлера. А «на прийомі» у Безлера я вже був. І тепер до «Біса» у мене особисті рахунки ... Через тиждень, 12 травня, Бровкіна і Меженного все ж захопили і теж жорстоко катували. Друзі також організували їх викрадення.
У схованку до мене приходили лише близькі і перевірені друзі. Вони привозили додому лікаря і двічі на день піднімали мене на ноги, виконуючи рекомендації лікарів.
Моя «явка» була неподалік від виїзду на Горлівку. Я чув гул танків, які мчали з Горлівки на штурм бази танкового резерву в Бахмуті. Але наш спецназ їх зупинив. Після звільнення Бахмута першими мене відвідали Андрій Євгенович Крищенко, радник міністра МВС Зорян Шкіряк та народний депутат Олександр Бригинець.
- Коли повернулися на службу?
- Звільнення Бахмута я зустрів у гіпсі і апараті Ілізарова. Гіпс зняли в серпні, а апарат Ілізарова - у вересні 2014 року. Мене відправили на комісію в госпіталь МВС у Харкові, де лікарі готові були надати групу інвалідності і «списати» у відставку. Але я вирішив інакше. Пройшов реабілітацію, заново навчився ходити і був визнаний придатним до служби. У листопаді 2014-го я прибув до Краматорська, де мене розподілили у карний розшук главку Донецької області. Бровкін і Меженний теж повернулися на службу.
Переформатування міліції в поліцію 4 серпня 2015 роки я застав, працюючи в рідному Бахмуті. Потім отримав пропозицію перейти на роботу до столиці. У березні 2016 очолив Дарницьке районне управління поліції в Києві.
- Ну, і як працюється в столиці?
- З початком війни нашу роботу ускладнює той самий «рідний» контингент, який активно перебирається «на заробітки» з окупованих територій Донбасу. Там, якщо грабіжника або викрадача зловлять, то можуть убити на місці, відправити «на підвал» або рити окопи на передову. А на контрольованій владою України території навіть самому відчайдушному рецидивісту обов'язково нададуть адвоката. Тому максимум, що може загрожувати правопорушнику з тюремним «стажем», - це «відпочинок», тривалість якого визначить суд. «Відпустка» у звичній обстановці, на нарах, гарантує засудженому ліжко, «обід за розкладом», медичну допомогу на вимогу і спілкування з близькими - в рамках, встановлених законом.

Додати коментар

Plain text

  • HTML tags не дозволені
  • Адреси веб-сторінок та поштових адрес перетворюються у посилання автоматично.
  • Рядки та абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не тупий робот ).